В-25 показав радянським льотчикам, яким має бути бомбардувальник.
Що таке В-25, відомо кожному шанувальнику авіаційної техніки. Чудова розробка американських авіаконструкторів (компанія North American Aviation) часів Другої світової війни завдавала чимало неприємностей ворогові і приносила користь на «теренах неосяжної батьківщини» не тільки в бою, а й у мирний повоєнний час.
На озброєння ВПС США В-25 почали надходити в 1941 році, а коли розпочалася Друга світова війна, то серед запропонованих СРСР літаків виявилися і ці машини.
В Америці В-25 назвали «Мітчел» на честь бригадного генерала Вільяма «Біллі» Мітчелла, якого вважали батьком американської авіації. Цю назву запропонував віцепрезидент North American Джон Лі Етвуді. Щоправда в СРСР ця назва не прижилася, і літак називали просто В-25.
У Радянський Союз літаки стали масово надходити лише після відкриття «Перського коридору» через Іран. Цивільні пілоти авіакомпанії «Пан Амерікен» проводили літаки зі США через Бразилію, Атлантичний океан, Африку і Близький Схід. Перші 72 літаки прибули до Ірану в березні 1942 року, а загалом до СРСР цим шляхом перегнали 118 цих бомбардувальників.
Загальна кількість В-25 різних модифікацій, відправлених до СРСР за програмою ленд-лізу, склала 870 штук, з яких дійшло 861. За цією ж програмою поставляли літаки і до Великої Британії. Всього британським ВПС було поставлено 886 літаків.
Більш швидкісні та маневрені, озброєні краще за Іл-4, В-25 використовувалися і в складі дальньої авіації, і для забезпечення удару основної маси бомбардувальників. Але головне, що відзначали насамперед усі екіпажі - це високі льотні якості В-25.
Літак був настільки легким в управлінні, що давав змогу швидко навчити пілотування молодих і недосвідчених льотчиків, а це в умовах радянського підходу до персоналу було дуже важливо. Крім того, американський бомбардувальник не вимотував пілотів, як радянський нестійкий Іл-4, на якому практично ні на секунду не можна було кинути штурвал.
У цьому літаку вже в ті часи був автопілот. Кабіна пілотів була просторою, теплою, світлою і вельми комфортабельною. Вона оснащувалася повним комплексом навігаційних і контрольних приладів того часу. Шкали приладів були з підсвічуванням і легко сприймалися пілотами. Скло кабіни обдувалося теплим повітрям.
Літак мав два авіагоризонти - у лівого і правого пілота і хорошу протикригову систему, що давала змогу літати в будь-яку погоду. Радіообладнання літака відповідало останнім досягненням науки і включало навіть автоматичний радіокомпас. Радіостанція забезпечувала дуже хороший зв'язок, зокрема під час польоту на дальність понад 2000 км. З додатковим баком у бомбовому відсіку літак міг перебувати в повітрі 15 годин.
Подивіться фоторепортаж Альфреда Палмера (Alfred Palmer) 1942 року про те, «як у тилу кувалася зброя перемоги». Цього разу це дуже глибокий тил - американський. На кольорових фотографіях чудової якості (зауважте, це не цифровий ремастеринг) зображені робочі будні американської авіаційної промисловості 70-річної давності. (Рекомендую клікнути на фотографії та подивитися галерею з великою роздільною здатністю).
Після закінчення війни і припинення дії програми ленд-лізу, Радянський Союз зобов'язаний був віддати літаки В-25 назад американцям. Фактично літаки мали бути просто знищені під контролем американських інспекторів. У 1945-1947 роках частину машин під Вінницею дійсно розчавили бульдозерами. Але така сумна доля спіткала не всі літаки.
Так, наприклад, полк дальніх бомбардувальників у Бобруйську був оснащений В-25 до 1949 року (до переходу на Ту-4), а змішаний корпус на Камчатці міняв їх уже на реактивні Іл-28 в 1953 році.
Кілька «Мітчелів» у повоєнний період переробили на штабні, транспортні та пасажирські. У 1947 році один B-25 переробили в Ленінграді на літак-лімузин для командувача ВПС ВМФ. Таку ж машину з оздобленим оксамитом салоном мав міністр рибної промисловості.
А взагалі, В-25 був на озброєнні не тільки союзницьких армій. Ця машина була на озброєнні ВПС Індонезії та Австралії, Китаю і Тайваню. У Південній Америці «Мітчели» стояли на озброєнні армій Бразилії, Венесуели, Куби, Перу, Колумбії, Чилі, Мексики, Уругваю.
Ось така авіаційна історія вийшла...
Валерій Пичко для STARTUP NEWS