На час початку першої світової війни всі військові фахівці розуміли, що нові види озброєнь будуть проявлені «у всій красі». Освоєння повітряного простору і морських глибин давало змогу наблизитися до противника непомітно і завдати нищівного удару. І цю проблему військові розуміли дуже добре. Тому одним з основних завдань ППО того часу було розв'язання завдання раннього виявлення противника.
Аероплани та дирижаблі справді завдавали багато клопоту. «Підкрадаючись» непомітно, німецькі дирижаблі скидали бомби на голови безтурботних англійців, та й аероплани доставляли багато проблем. Виявити лиходіїв і вчасно дати їм відсіч, можна було тільки заздалегідь почувши, що наближається «кірдик» (у вигляді аероплана або дирижабля).
Найпростішим засобом раннього виявлення цілей, що летять, виявилися «слухові труби», спрямовані в небо. Такі, здавалося б, прості пристрої виявилися вельми ефективним і дешевим засобом виявлення аеропланів за шумом двигуна - саме тому подібні системи викликали тоді великий інтерес і активно розроблялися в багатьох країнах.
Ідея акустичної локації, як кажуть, «лежала на поверхні» тому запропонована та запатентована була давно.
3 февраля 1880 року професор фізики в Технологічному інституті Стівенса в Хобокені (США) Альфред Майєр отримав патент на першу в світі систему акустичної локації під назвою Топофон.
Треба сказати, що невеликі акустичні «рожки» пропонувались ще раніш, але Топофон мабуть був першим в світі «системним» акустичним локатором, що був призначений для визначення присутності і місцезнаходження кораблів в тумані. Не відомо, чи мала така система комерційний успіх, бо такому методу локації мало хто вірив. Було відомо, що видимий напрямок звуків у тумані на морі іноді буває оманливим.
А от з появою дирижаблів та перших літаків ця система акустичної локації стала у нагоді і почала активно розвиватися.
Акустичну локацію використовували десь з 1915 року до перших років Другої світової війни (а у радянському союзі і далі) для пасивного виявлення літаків за шумом двигунів. Рупори діяли як спрямовані акустичні підсилювачі, а збільшена відстань між рупорами, порівняно з людськими вухами, збільшувала здатність спостерігача локалізувати напрямок звуку. Також така локація використовувалася для визначення місця розташування ворожої артилерії.
Перше зображення акустичного локатору з’явилося в журналі Scientific American 30 жовтня 1915 року. У статі розповідалось, що «Доктор Лі Де Форест, можливо, найбільш відомий як винахідник бездротового детектора аудіон з підсилювачем, виїхав з Нью-Йорка до Англії з місією встановити систему детектора дирижаблів для захисту Лондона від нальотів цепелінів».
Пристрої акустичної локації могли бути невеликими портативними і великими стаціонарними. Вони могли бути чисто механічними, що не потребують електроживлення і складного технічного обслуговування, а могли бути обладнані додатковими мікрофонами та підсилювачами.
У будь якому випадку, за гарної погоди і відсутності вітру, аероплан або дирижабль, що летить, можна було почути за 30 км.
Ось якраз залежність від погодних явищ (снігопад, дощ, вітер) і була основним недоліком подібних акустичних систем. Щоправда, можна було б додати ще один недолік - мала швидкість поширення звуку в повітрі (лише 330 м/с), але за тих швидкостей, з якими пересувалися літаки того часу, - на це вже можна було не звертати уваги.
У 1930-х роках голландці створили «Службу повітряного спостереження», подібну до Британського корпусу спостерігачів, для виявлення вторгнень іноземних літаків. Командування вирішило, що непрактично оснащувати багато розрізнених місць спостереження складними типами акустичних локаторів, тому голландська військова науково-дослідна станція у Валсдорпі розробила кілька варіантів «персональних звукових локаторів». Той що на фото був найефективнішим.
Локатор складається з двох параболічних секцій, скоріш за все виготовлених з алюмінію, що встановлені на фіксованій відстані один від одного. Під розмір голови людини конструкція підганяється надувними амбушюрами. Трубки для надування об’єднуються як у медичному фонендоскопі та йдуть до кишені спостерігача, щоб можна було «піддути повітря» у будь який час.
Згідно зі звітом від 1935 року, цей пристрій було запущено у малосерійне виробництво.
До речі, під час першої світової війни в Англії використовували сліпих «слухачів», а деякі такі портативні пристрої передбачали виключення органу зору, щоб солдати не відволікалися на сторонні подразники. «Виключення», звісно ж, не в сенсі позбавлення солдата очей :)
На малюнках журналу "Популярна Механіка" за 1942 рік ми бачимо волонтерів цивільної оборони, що виявляють повітряні цілі за допомогою маленьких параболічних рефлекторів з мікрофонами, а потім ідентифікують їх біноклем. Під лівою рукою дівчини ми бачимо якийсь пристрій, імовірно, ламповий підсилювач, що живиться від батареї.
Про ці неймовірні пристрої з всесвітньої військової історії можна розповідати дуже довго. Для тих, кому це цікаво, не важко буде знайти необхідну інформацію в мережі Інтернет. Ми ж пропонуємо вам тільки невелику добірку фотоматеріалів про те, як працювали військові «слухачі» в період з 1900 по 1940.
Дивлячись на ці неймовірні і футуристичні, за сучасними поняттями, конструкції, навіть не віриться, що свого часу це були вельми інноваційні «гаджети».
Цікаво, що сьогодні, на тлі російського вторгнення в Україну, про акустичні локатори згадують все частіше й частіше. Дрони-камікадзе доставляють багато проблем ППО. Вони мають маленькі розміри, зроблені з картону, фанери та пластику і погано виявляються сучасними радіолокаторами. Але, тим не менш, вони тарахтять і тарахтять досить голосно. Тому на дешеві засоби акустичної локації може й варто звернути увагу. Як кажуть - все нове - це добре забуте старе.
Валерій Пичко для STARTUP NEWS